Мабуть, у кожного з вас є своє улюблене місце для прогулянок. От і в усіх мешканців Чарівного Лісу є таке місце – це Квіткова Галявина. З яким би сумним настроєм сюди не прийшов – ураз станеш усміхненим і життєрадісним. Сум як рукою знімає.
Квіткова галявина – найкраще, найзапашніше місце в усьому лісі. Тут зібрані квіти з усього світу. Вони мають такий неповторний аромат, що від приємності аж голова паморочиться. А коли якимсь квітам час відцвітати, натомість розпускаються інші. І тому тут од ранньої весни аж до пізньої осені завжди цвітуть квіти. А лісові мешканці дбайливо доглядають за ними і по черзі поливають їх.
Але одного літнього ранку вода зникла. Треба було полити квіточки, проте у діжечці, що стояла тут же, води чомусь не було. Маленька Фея полетіла до ставочка, щоб там набрати води. Але і там на неї чекала неприємна несподіванка – лісовий ставок висох.
Тоді вона покликала на допомогу друзів. Але гноми також ніде не могли знайти води. Болото, де стояв замок Злої Чаклунки, перетворилося на висохлий пустир. І в річці зникла вода. Тепер на дні русла можна було збирати чудернацькі камінці.
Вода зникла в усьому лісі. Мешканці Чарівного Лісу зібралися порадитися на галявині.
– Шаман, якиц живе в Мертвому Лісі, вимагає від нас, аби ми дали йому Квіткову Галявину. Тоді він зніме своє закляття – і вода знову з’явиться в нашому лісі. А до того часу він зачаклував усі джерела. Навіть Зла Чаклунка не має на нього ніякого впливу. Сама вранці ходить з горнятком і струшує росу, – повідомила всіх присутніх Сорока-Білобока, адже вона знає всі новини.
– Ми не можемо віддати йому нашу Квіткову Галявину! – вигукнули одні.
– І не тому, що це Квіткова Галявина, – гукнув хтось із натовпу.
– Ми б йому навіть болота, де стоїть замок Злої Чаклунки, не віддали, – вигукнув іще хтось.
– Бо це наша земля, ми тут народилися і виросли, – прогриміло, як вирок. Здавалося, що це прокричало серце кожного.
Запала тиша. Хтось тихенько заспівав. Не було видно, чий це голос. Він губився серед усіх. Тільки було чути пісню.

Немає ніде кращих дерев,
Немає ніде кращих озер,
Які є на нашій землі.

Ще один голос, потім ще один голос підхопив Пісню Волі. І вже співали всі. Пісня набирала все нової й нової сили. І вже не було страху.

...нехай вороги ідуть –
І скільки б їх не було,
Ми все одно переможемо,
Бо це наша земля...

Чорний крук сидів на верхівці дерева й уважно за всім спостерігав. Коли залунала Пісня Волі, він махнув крилами і полетів ген-ген за високі скелі – туди, де між двома висохлими болотами лежить Мертвий Ліс. Посеред лісу стоїть кругла хатинка чаклуна Шамана.
– Що ти мені приніс хорошого? – спитав Шаман і блиснув оком, мов блискавкою. Він сидів на призьбі і гладив чорного кота, який лежав у нього на колінах.
Крук підлетів до чаклуна і сів йому на плече. Немов криючись від когось, птах тихенько закрукав йому на вухо. Послухав Шаман і сердито гримнув:
– Нічого, нічого. Ще кілька днів – і вони не те що Квіткову Галявину, вони весь ліс нам віддадуть, – з цими словами він зігнав кота з колін і зайшов до хатки.
За кілька днів мешканці Чарівного Лісу примудрилися так вправно збирати краплинки роси, що навіть зробили для русалок маленький ставочок.
– Ще трохи – і вони здадуться, – казав собі Шаман. Кожного дня він посилав на розвідку крука. Проте птах приносив невтішні новини. Тоді Шаман вирішив піти війною на Чарівний Ліс. Він вийшов з хатинки і махнув своїм кривим дрючком.
– Ви, бездушні каменюки, досить лежати, час збиратися, час господареві прислужитися, – промовив-прошипів Шаман. Мов по команді, каміння, що лежало неподалік, ожило. Каменюки сповзалися один до одного і створювали таких собі кам’яних велетнів.
– За три дні виступаємо, – оголосив Шаман. Армія велетнів-потвор завмерла в очікуванні наказу.
– Війна, війна, війна! – рознесла по всьому лісі страшну звістку Сорока-Білобока.
По одному, гуртом, цілими родинами виступили зі своїх домівок мешканці Чарівного Лісу. Плече до плеча, серце до серця. Усі стали разом на захист рідної землі.
– Але ж ми не вміємо воювати, – спохопився Буркотун. Справді, ніхто з мешканців Чарівного Лісу не був вояком. Уся рать зупинилася, завмерла, задумалася.
– Я, я знаю, хто очолить наше військо! – стрибнув на пеньок Мудрун, щоб його було краще видно. – У будинку на узліссі живе старий Воїн. Він знає премудрості військового мистецтва. То він нас і навчить.
Усі рушили на узлісся. Самотній будиночок ховався в зелених кущах. Мудрун підбіг до віконечка і затарабанив кулачком. Ніхто не відповів. Двері були зачинені. Виглядало так, ніби там нікого не було.
Прибулі розташувалися в тіні дерев довкола будинку. Чекали довго. Уже й сонце заховалося за верхівками дерев і ніч огорнула ліс. Дехто навіть заснув. Дехто розклав вогнище і пік окрайці хліба і бульби картоплі. Хтось розповідав героїчні історії про подвиги пращурів, а хтось їх слухав.
Раптом почувся шум і тріск зламаних кущів. На галявину перед будиночком вийшов величезний чоловік, майже велетень. Широкі плечі, могутні руки. І хоча він був повністю сивий, а його борода обвивала тулуб, проте в тілі була велика сила: він ніс на плечах велику діжку з водою.
– А ви що тут робите? – замість привітання буркнув він.
– На Чарівний Ліс іде війною Шаман. А крім вас, ніхто не вміє воювати, – закричав на повні груди Мудрун, щоб Воїн його почув.
– Старий я вже, не можу воювати, – буркнув Воїн і хотів зайти в будиночок, який для нього був явно замалий.
– Але тоді зникне наш ліс. Шаман уже забрав нашу воду, а тепер знищить усе: і дерева, і квіти. Птахи не будуть співати, діти перестануть радіти. А якщо ми самі підемо проти нього, то всі загинемо, – стояв на своєму Мудрун.
– Птахи перестануть, кажеш, співати, – задумався Воїн і почухав потилицю. Він дуже любив лежати під деревом і слухати, як лісові птахи виводять трелі. Тоді він згадував свою молодість, славні походи, згадував братів і сестер, маму й тата. Сльоза скотилася по його мужньому обличчі. – Тоді ми всі разом покажемо, де його місце. Слухай мою команду: на велику галявину кроком руш!
Лісове військо три ночі і три дні вчилося військовій майстерності. Від утоми рятував напій бадьорості. Лише на четвертий день Воїн дав змогу перепочити новобранцям.
На світанку засурмили сурмачі. Військо вирушило в похід. На узліссі вже давно зачекався Шаман зі своїми потворами.
– За рідний край, за нашу батьківщину! – пронеслося над лавами. Першими в атаку пішли гноми. Ціла армія коротунів вискочила з-за пагорба і запустила свої маленькі списи в гущу ворожого війська. Вони навіть не долетіли до ворога, а просто попадали на землю.
– Уперед, зітріть їх на порох! – скомандував Старий Шаман.
Неповороткі велетні рушили на гномів.
– Назад! Відступаємо! – скомандував Мудрун своєму загону.
І тут на допомогу гномам вилетів повітряний загін фей. Вони пронеслися над ворожим військом, закидаючи їх липкими смоляними кульками. Велетні наступали на кульки і не могли відірвати ноги. Через це вони падали один на одного. Утворилася купа-мала.
– Та де вони поділися? – пробелькотів здоровезний кам’яний велетень, що гнався за гномами.
А коротуни позастрибували в нірки, що їх спеціально накопали кроти, і там причаїлися. Нірки були такими малими, що велетні їх не бачили. Зате велетенську яму-пастку, викопану захисниками лісу для них, каменюки не лише побачили, а й відчули.
– А-а-а, – закричав кам’яний велетень, провалюючись у пастку.
– Ти де? – нічого не розуміючи, повернувся до нього другий велетень і також гупнув у величезну пастку. За ним наступний і наступний, поки вони вщерть не заповнили яму. З неї вони вже не могли вибратися, бо знову стали звичайним камінням.
Військо Шамана стало маленьким. Тепер в атаку пішли всі. Навіть Зла Чаклунка була в лавах захисників Чарівного Лісу.
– Так його, так! Нема чого на чуже зазіхати! – гукала вона і загрозливо вимахувала кривою палицею.
Два війська зійшлися в бою. Трощилось каміння великих потвор, стояв гуркіт, лунав крик. Над лісом піднялася хмара пилу й кіптяви.
– Заходимо з правого боку! – командував Воїн.
І вже з того боку летіла кіннота, тобто лісовики на оленях.
– Прориваємо захист ворога! – скомандував Воїн.
У наступ пішли ваговики: великі й неповороткі ведмеді. За ними йшли лісовики, гноми, водяники. Мавки підносили смоляні кульки.

Бій закінчився. Шаман утік з ганьбою. А від цього його чари втратили свою силу. Вода знову наповнила криниці, ставки й річку.
Зла Чаклунка, яка в цей день виявилася не меншою патріоткою свого лісу, ніж хтось інший, лікувала поранених настоянками. Лісовики засаджували потовчену траву новою, мавки засаджували квітами галявини.
На ранок ніхто б не сказав, що тут був бій.
Проте в серці кожного мешканця Чарівного Лісу цей день залишиться на завжди. Кожен пам’ятатиме, що у світі немає ріднішої землі, ніж та, на якій ти живеш, співучішої мови, ніж та, якою ти говориш. І за це варто боротися!

“Маленька Фея та сім гномів” № 8, 2007