Ніна ДАЦЕНКО
ПРО КНИГИ ДЛЯ ДІТЕЙ І ПІДЛІТКІВ

Степан ВАСИЛЬЧЕНКО. «СВЕКОР»

Є такі хлопці, які стверджують, що вчитися не хочуть й не будуть, а оженяться й житимуть собі. А саме такий випадок описаний у класичній українській літературі.
Це оповідання про хлопця Василька, який теж не хотів вчити букви, бо вважав, що й так йому буде жити добре.
Написав цей твір відомий український письменник Степан Васильченко сто років тому. Оповідання називається „Свекор”. Ось воно:
СВЕКОР
Тими сiрими великими очима, що суворо оглядали всякого з-пiд великого чола, тiєю поважною ходою Василько завжди викликав усмiшку в дорослих.
Коли б хто почув, як було гукне вiн улiтку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тiльки цiєї весни пошили штани. Дома Василько часом як почне "старувати", то всi тiльки дивуються! За обiдом нехай тiльки хто накришить хлiбом на столi або розiллє борщ з ложки, — Василько так i гукне, чи то буде свiй, чи чужий: "А нащо так накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хатi зняти, — вiн зразу видереться на лаву або на ослiн, пiдбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!"
Не вподобається йому що-небудь — зараз на пiч, укриється рядном i почне звiдтiль вичитувати та всi непорядки в хазяйствi перебирати: i те в нас недобре, i те не так, як у людей ведеться!
Батько було слухає, а потiм скаже:
— Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Недурно усi в сiм'ї називали його "свекром".
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити пiд пiч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок цiле хазяйство. Часом з ранку до самого обiду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собi.
— Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, — каже йому одного разу мати, — тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід пiччю.
— Ну, так i женiть, коли пора! — озвався з-пiд печi Василько.
— От такої!.. — смiється, дивуючись, мати, — а до школи ходити вже й не хочеш?
— Що менi та школа — хлiба дасть? — старує десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечерi до хати посходилась уся сiм'я: батько, мати, два старших брати, сестра-дiвка. Пiсля вечерi батько сiв край столу, схилився на руку, глянув на матiр, на дiтей та й промовляє:
— Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось i ноги подерев'янiли, спину ломить, руки болять, — старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопцiв та й хазяйство з рук передати.Нехай хазяйнують молодi, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вiкна, немов дивиться на мiсяць, як він срiбнi свої рiжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб почути батькову мову.
— Тiльки котрого б нам з трьох женити? — мiркує батько далi. — Миколi он на осiнь у москалi треба йти, Петро не скiнчив ще науки своєї... хіба Василь? Вiн уже й до хазяйства бiльше має охоти, нiж до вчення.
Василько спiдлоба поглянув на батька й знову дивиться у вiкно, немовби не про його й рiч...
— То як ти скажеш, Василю? — вдався вже до його батько. — Тебе будемо женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скiнчить?
— Ги!.. — засмiявся Василько, соромливо закриваючись рукавом.
Батькова розмова йому до вподоби, проте вiн стережеться, чи не жартує батько.
— Ну, то чого ж там смiятися! — промовляє поважно батько. — Кажи: коли женити — будемо женити, коли нi — пiдождемо.
— Кажи, Васильку, — то, може, сьогоднi де-небудь i засватаємо дiвчину, — обiзвалася й мати. Василько оглянув усiх — нiхто не смiється. "Чому б i справдi менi не женитись?" — подумав вiн собi. Було б добре, коли б у нього була жiнка: обiд варила б йому, сорочки прала, а вiн лежав би собi на печі та погукував би до неї: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
— Ну, то як же? — казала мати. — Хочеш одружитися?
Василько витер рукавом носа, почервонiв трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
— Хо-чу!..
— Ну, от i гаразд! — каже батько. — Тепер тiльки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже є на прикметi яка?
А в Василька й справдi є вже одна дiвчина на думцi. Давно вже сподобалась йому чорнобрива Ганна — ще тодi, як вирятувала його з багнюки, як вiн був загруз колись, вертаючись з церкви; тодi Ганна вирятувала спершу його самого, потiм його чоботи, що тiльки халявки визирали з калюжi; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцiлувала ще.
— Ганну хочу, — промовив Василько смiливiше.
— Ганну то й Ганну, — згоджується батько, — тобi виднiше. Та коли казати правду, то й дiвка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобi Боже, Василю!
Василько знає, що тут йому слiд було б подякувати батьковi, та чогось соромився й тiльки чмихнув носом.
— Ну, то не будемо ж i гаятися, — каже далi батько, — будемо зараз одягатися та й по рушники пiдемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! – гукнув до матерi.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса — кличе Василька одягатись.
Василько злiз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, — то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом пiдперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хлiб, дає йому пiд пахву. Взяв Василько той хлiб, обома руками вчепився в нього, насилу вдержить.
— Ну, сину, помолимося Богу й пiдемо, поки зовсiм не спiзнiло, — каже до нього батько. — Тiльки треба тобi ще дещо сказати, попереду як iти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити — Василько залюбки ходив би, а от податки платити – то вже й не до душi йому...
— А де ж я грошей вiзьму? — спитав вiн.
— Як де грошей вiзьмеш? — дивується батько. — А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сiяти, косити... Ти ж тодi хазяїном будеш у нас. Ми тебе всi будемо слухати.
— Е-е!.. — протяг Василько з непевнiстю.
— Будеш уже сам усе робити — себе й жiнку годувати й зодягати, сестру замiж оддаси, а мене з матiр'ю до смертi доглядати мусиш. Будеш доглядати? — перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а вуха зашарiлись. Вiн уже й не радий був, що розпочав таку справу!
— Я не хо... — промовив вiн i схлипнув. Очi зразу налилися слiзьми.
— Ну, а як же, сину? — ласкаво й тихо казав батько. — Хто ж нас з матiр'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали — робили, вас усіх годували, до розуму доводили, а як постарiли, то невже ж ти доженеш iз хати, щоб ми з торбинками пiшли попiдвiконню?
Васильковi зробилось i боязно чогось, i, боже, як шкода тата з мамою...
Хлiб випав у його з рук, i вiн на всю хату так i заголосив:
— Я ма-а-лий ще!..
Усi, що були в хатi, далi не могли вже втерпiти й весело зареготали.
Василько глянув кругом i зрозумiв, що то все були жарти. Вiн з радощiв аж сам засмiявся. Потiм засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так i метнувсь на пiч!
Часто пiсля того питали його:
— А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а потiм поважно одмовить:
— Так-то й женитись!.. Там тобi така морока, що нехай його й кат вiзьме!..

Цікаве оповідання? Нагадаю, що написав його відомий український письменник Степан Васильович Васильченко.
Він народився у січні 1879 року у сім‘ї селянина-шевця Василя Панасенка. Батько майбутнього письменника був освіченою людиною, у сім‘ї усі діти вміли читати, шанували й любили книги. Степан закінчив п‘ятирічку у рідному місті Ічні, й вступив до Коростишівської вчительської семінарії. По закінченні – вчителював у школах Київщини й Полтавщини. У двадцять п‘ять років вирішив продовжувати освіту й вступив до Глухівського вчительського інституту. Під час Першої світової війни Степан Васильченко був командиром саперної роти. Після – працював директором дитячого будинку у Києві. Перша книжка письменника, яка називалася „Ескізи”, побачила світ у 1911 році.
Степан Васильченко написав дуже багато творів і для дітей, і про дітей. Це і казки, й оповідання, й багато п‘єс для шкільних драматичних гуртків. У шкільних підручниках ви, мабуть, вже зустрічали, або ще зустрінете твори цього чудового письменника.
А у мене на сьогодні все, піду читати ще і шукати для вас цікаві і чудові книги. Бувайте!