ТАРАС ШЕВЧЕНКО ПРО МОВУ

Микито, рідний брате!
Минуло вже більш як півтора року, а я до тебе не написав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі ні се, ні те, ще раз вибачай... Воно, бач, і так і не так, а все–таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється... А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по–нашому. Бо москалі чужі люди, Тяжко з ними жити: Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами... Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по–своєму, будь ласкав, — а не по–московському...
Не забудь же, зараз напиши письмо — та по–своєму. 1839, ноября 15 дня, С. Петербург

Т. Шевченко, «Повне зібрання творів в 10 томах», т. 6, Київ, 1957, ст. 15— 16

 

Брате Микито, треба б тебе полаять, а я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я хочу тебе лаять, чом ти, як тільки получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають — а в друге за те, що я твого письма не второпаю, чорт-зна по— якому ти його скомпонував, не по-нашому, не по-московському — ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським...
Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окреме — та тілько не по-московському, а то і читать не буду — кланяйся йому.

Санкт—Петербург, Марта 2, 1840.
Т. Шевченко, там само, ст. 17—18

 

... Спасибі вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше. 8 декабря 1841.

Т. Шевченко, там само, ст. 21

 

Переписав оце свою «Слепую», та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу лихо. Це правда, що окрім бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю — не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать «Слепую», але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені.
С. П. 1842 — 15 сентября.

Т. Шевченко, там само, ст. 24

 

Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх «Гайдамаків». Пустив я їх у люди, а до цієї пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого й не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе...
Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може й раньше, коли впораюсь. Тільки не ту, що вам писав, а іншу, по–московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю.
С. Петербург, 25 января 1843

Т. Шевченко, там само, ст. 27

 

Ще ось що, чи я вам розказував, що я хочу рисувать нашу Україну, коли не розказував, то слухайте... На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год. Тілько по–нашому — щоби тямили безглузді кацапи.
6—7 травня 1844. С. Петербург.

Т. Шевченко, там само, ст. 32

 

Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге — як теперішній народ живе, втретє — як він колись жив і що виробляв; із теперішнього биту посилаю вам одну картину для штампу, а ще три будуть готові у августі, а в год буде виходить 10-ть з текстом, а текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по-нашому або так, як єсть в літописах.
29 іюня 1844. С. Петербург

Т. Шевченко, там само, ст. 32—33

 

Давно ворушиться в мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о Полку Ігоря»...
Вонми гласу моленія моего, друже мій єдиний, пришли мені текст «Слова о полку Ігоря», а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те «Слово», переведено на наш задушевний, прекрасний язик.
14 апреля 1854. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 86

 

Привітай, друже мій єдиний, оцього уральского козачину, з ним я познайомився не дуже давно, він мені тоді здавався добрим чоловіком і щирим уральским козаком, може тепер зіпсувався у вашій білокаменній. Ось що! Він у тебе попросить для мене «Слово о полку Ігоря» Максимовича або Шишкова, дай йому ради святої нашої поезії один екземпляр, коли маєш. Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те «Слово», на наш милий, на наш любий український язик.
1854, 1 мая. Новопетровське укріплення.

Т. Шевченко, там само, ст. 87

 

Мой милый, мой добрый Зигмунт! Благодарю тебя за твоё ласковое, сердечное, украинское слово, тысячу раз благодарю тебя. Рад бы я отвечать тем же сердцу милым словом, но я так запуган, что боюся родного милого звука.
6 квітня 1855. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 98

 

Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Записки о Южной Руси», писану нашим язиком... Такої доброї книги на нашому язику ще не було друковано.
22 квітня 1857. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 130

 

А Куліша як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси», я ще зроду не читав... Живо й просто вилита стареча мова.
22 квітня 1857. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 133

 

Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі», і там вона добра, але по-нашому лучче.
5 декабря 1857. Нижній Новгород

Т. Шевченко, там само, ст. 155

 

Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться. Затопити грубу — шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні. Порадь, будь ласкав, що мені робить?
26 января 1858. Нижній Новгород

Т. Шевченко, там само, ст. 165

 

А тепер я захожусь сердиться на тебе, отамани, наш батьку кошовий! Мабуть ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть ти, батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурманився? 1859. 17 січня. С. Петербург.

Т. Шевченко, там само, ст. 189

 

Шкода, що твої хлопці написали до мене чорт-зна по якому; вони хоч би у Прісі вчилися писать по-людському.
15 мая. 1860. С. Петербург

Т. Шевченко, там само, ст. 211

 

Я оце заходився жениться, то мені, бач, і тут треба гроші; а вся надія на «Основу» та на «Кобзаря». Будущее подружіє моє зоветься Ликеря — крєпачка, сирота, така сама наймичка, як і Харитя, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить.

22, 25 августа. 1860. С. Петербург
Т. Шевченко, там само, ст. 216

 

Хотя по языку нас не считал за немцев.
А. Грибоедов

Випускаю оце в люди другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас слово моє, о братіє моя українськая возлюбленная.
Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо?... Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слав'ян!
Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чешську, сербську або хоч і нашу?...
А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по— своєму, а ми по— своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Еденборге, а не в Шотландії — а може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім Московщина.
Покойний Основ'яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колиски од матері, а Гулак—Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним панством. Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги — їх бог, за тяжкії гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру, рідну матір — на п'яницю непотребную, а в придаток ще і — въ— додали.
Чому В. С. Караджич, Шафарик і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слав'янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь богу і работайте разумно, во ім'я матері нашої України безталанної. Амінь.
1847, марта 8

Т. Шевченко, там само, т. 1, 1951, ст. 374—375

 

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України».— «Так як же ты
Й говорить не вмиєш
По-здешнему?» — «Ба ні, кажу,
Говорить умію,
Та не хочу».

Т. Шевченко, там само, ст. 246

 

А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!
П'явки! п'явки! Може, батько
Останню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!

Т. Шевченко, там само, ст. 251—252

 

І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слав'янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, —
Отойді ми заходимось!..

Т. Шевченко, там само, ст. 333

 

Єсть у мене щирий батько
(Рідного немає) —
Дасть він мені раду з вами,
Бо сам, здоров, знає,
Як то тяжко блукать в світі
Сироті без роду;
А до того — душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець, сумуючи,
Співає під тином.

Т. Шевченко, там само, ст. 80— 81

 

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б'ється—ожива
Як їх почує!..
Знать, от бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..
...Матрос,
Таки земляк наш з Островної,
На вахті стоя,
Журився сам собі чогось,
Та й заспівав, — звичайне, тихо,
Щоб капітан не чув, бо з лиха
Якийсь лихий, хоч і земляк.
Співа матрос, як той козак,
Що в наймах виріс сиротою,
Іде служити в москалі!..

Т. Шевченко, там само, т. 2, ст. 85

 

...Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих...
Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.

Т. Шевченко, там само, ст. 289

 

В ком нет любви к стране родной,
Те сердцем нищие калеки,
Ничтожные в своих делах
И суетны в ничтожной славе.

Т. Шевченко, там само, т. З, ст. 66

 

Нация без своей собственной, ей только принадлежащей, характеризующей черты похожа просто на кисель, и самий безвкусный кисель.

Т. Шевченко, там само, т. 4, ст. 9

 

Шевченко закоханий у красу української мови, її словесну розкіш, чудову співучість, невичерпний гумор, її свобідність від усякої граматичної неволі; він є закоханий у розкішні та влучні метафори і порівняння народної творчості, що творилася на протязі цілих віків; він є закоханий в історичні козачі форми побуту — а тим, часом все те є в зневазі. Не тільки солдацький чобіт режиму Миколи І топче молоду українську літературу, але і українська інтелігенція соромиться свого мужицького виговору та силкується замінити свою чудову мову каліченим, недомовним, напівмосковським наріччям. Шевченко немов почував, що насильство уряду та зрада рідній мові більшої частини української інтелігенції позбавлять його музу правної аудиторії, що презирство до мови, яку він так шанував, стає на дорозі між ним і його народом. Ось через що Шевченко—літератор підтримував Шевченка—громадянина в його націоналізмі.

А. Луначарський, «Великий народний поет»,
цит. за: «Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови», ч. 2, Київ, 1961, ст. 274

Олекса Тихий. МОВА — НАРОД
Розділ 5