Леся Храплива-Щур

КОЗАК НЕВМИРАКА
Оповідання для дітей

4. Кого він зустрів у поїзді

ДОВГО, довго йшли, аж зайшли в ярко освітлену залю. Одного її кінця навіть не було видно, так далеко він був, а другий заступала сталева, блискуча стіна з розкритими величезними вікнами та дверми.
— Бачиш, оборонче мишачих прав, — промовив мишук, — ця стіна незабаром ворухнеться та поїде. Йди просто в ці двері та добре вважай, щоб хто тебе не розтоптав!
Перескочив козак вузенький рівчик, що роз-ділював вагон від долівки станції, та вже був у середині. Ще обернувся, щоб помахати мишам шапкою на прощання, коли це з шумом та скреготом самі засунулися перед ним двері, трохи не прищемили хвоста найстаршому мишукові.
Поїзд рушив, засопів та став рівномірно тарахкотіти, а козак попрямував у середину вагона, придержуючись стіни, щоб не впасти.
Недалеко й зайшов, як почув, що хтось хлипає. А перед ним стояла тільки велика картата
валізка і рівномірно погойдувалася. Та козак заглянув за неї і побачив у кутку ляльку, завбільшки таку, як і він сам. Та такої дивної він ще не бачив: вона була вдягнена в суконку з тоненької звірячої шкірки, нашиту різнобарвними коралинами. Волосся мала довге й чорне, а в ньому застромлене велике перо. Руки та ноги її були такої краски, як шоколяда, що нею частували миші, тільки лиця не було видно, бо вона закрила його руками, гірко плачучи.
— Що тобі трапилося? — спитав стиха козак. Лялька відкрила обличчя, а воно було теж шоколядової барви. Вона відповіла, потягаючи носиком:
— Бліде Лице висіло з поїзду, а Бистронога Сарна залишилася сама, зовсім сама у вагоні...
— Яка сарна, де? — оглянувся козак, шукаючи якогось чотириногого звірятка.
— Мене звуть Бистронога Сарна, бо я так швидко вмію бігати та стрибати! — пояснила лялька. — А моє Бліде Лице зветься Джейні.
У батьків Джейні — великий білий віґвам, а в Джейні багато-багато забавок. Та Джейні
найбільше любила свою Бистроногу Сарну, а ось і згубила її! — і Сарна знов захлипала.
— Не плач! — промовив козак ласкаво, як лиш умів. — Я не можу дивитись спокійно, як хтось плаче. Коли твоє Бліде Лице висіло, то й ми висядемо та пошукаємо її. Я тобі поможу.
Хай лиш поїзд стане, а покищо ходім ближче дверей, щоб бути готовими в кожну хвилину.
Взяв Сарну міцно за руку та повів під двері. Саме вчас, бо поїзд почав сповільнювати біг. Сарна вже перестала плакати, а навіть цікаво поглянула на козака і спитала:
— А хто ти такий будеш?
— Я український козак! — і козак підкрутив вуса.
— Хто такий? Я ще ніколи про таких не чула! — зацікавилася лялька.
— А хто ж ти така, що досі про Україну не чула?
— Я індіянка зі славного племени Сюксів.
Та тут поїзд таки цілком став і двері знов самі відкрилися зі скреготом. Козак подав руку ляльці та вже хотів переступити рівчик, що ділив вагон від станції, коли — що це за диво! Перед ним спускалася вниз трьома ступенями стрімка пропасть з блискучим, металевим узбіччям. її дно ледве мерехтіло! — Це певно на попередній станції була вища підмурівка, то й східців не видно було! — порішив зразу козак.
— Як ти все знаєш! — защебетала Сарна.
— Не важко догадатися! Важче буде видістатися тепер з вагону! — відповів козак та швидко скинув свій довгий пояс. Взяв один кінець в руки, а другий кинув у пропасть. Він
саме й сягнув до камінної долівки.
Спускайся швидко вниз по ньому! — на казав Сарні і вона зручно стала зсуватися все нижче. Та тільки стала на землі, як заскреготіли двері, а козак почув, що вагон починає
тікати йому з-під ніг. Держачись міцно кінця пояса, стрибнув вниз. Чув тільки, що паде, летить, а далі вже нічого ...
Пробудився на камінній долівці станції, а Сарна клячала над ним.
— Ти дуже злякався? Може й побився? — спитала ніжно.
— Ні, Бистронога Сарно! Я з такого роду, що не боїться нічого, а поки йому кости не зачепити, то й не почує! — і козак зразу зірвав ся на рівні ноги, хоч голова ще ходором ходила.
— Так от що значить „український козак"! — аж скрикнула Сарна. — Тепер вже знатиму: ти славний войовник, та певно немало в тебе скальпів, хоч ти й не носиш їх при поясі!
— А що це таке: скальпи?
— Що кращий войовник, то більше їх має.
— Але що воно таке?
— Шкіри з волоссям із голів ворогів, що їх
убив войовник.
Козак аж вуха собі пальцями закрив, щоб такого не слухати.
— О, такої погані я ніколи не носив би!
У нас, Сарно, не числять, скільки хто ворогів забив, а скільки хто бідних бранців із неволі визволив скільки слави козацької здобув, святу віру та правду обороняючи!
Хотів ще далі говорити, та це насунули просто на них два великі черевики. Козак швидко потягнув Сарну вбік, та той хтось видно таки завважив їх, бо нахилився, підняв та заховав у глибоку кишеню. Стало зовсім і зовсім темно.