Микола ТОМЕНКО

Дитинство Миколи Томенка було таким, як дитинство багатьох, хто народився напередодні Другої світової війни. В рідному селі Ярославці на Черкащині, де вперше глянув на цей світ в селянській сім'ї 25 травня 1937 року, натерпівся голоду й холоду в тяжкі роки гітлерівської окупації і в повоєнне лихоліття. Запало в душу, закарбувалося в пам'яті, як вперше материні руки вивели його за село, щоб побачив, як корівками жінки і мати теж орали поле, засіваючи згодом золотим зерном чорну ріллю. По якомусь часі про цю ораницю та інші «ходіння по муках» матусі він напише хвилюючу поетичну оповідь «Трудова книжка моєї матері».
Закінчив Київський університет і тривалий час працював редактором у видавництвах. Перша його збірка віршів для юних читачів «Стежина» була надрукована в 1979 році, друга - «Кує зозуля з лугу» - в 1984-му. Написав він також три п'єси-казки для дітей і п'єсу «Трублаїні» для юнацтва. Його перу належить літературний портрет «Дмитро Білоус».
Василь ЛАТАНСЬКИЙ
с. Пруди в Криму

МИКОЛА ТОМЕНКО

ВИЙШЛИ В ПОЛЕ ПЛУГИ

Полем як пройшли плуги –
Стало чорно навкруги.
День і ніч вони не спали –
Землю всю переорали.
- Будь м'якою нам, землице, -
Промовля зерно пшениці. –
- Ми тут будем проростати,
Щоб колоссям щедрим стати.
Чуєм: навіть серед ночі
Трактори в полях гуркочуть…
Кожній крихітці-зернині
Віддає тепло людина,
Наче сонячне проміння.
Тож міцне у нас коріння.
Хто завжди про поле дбає –
Паляниці білі має.

РІЧЕЧКА

Річечко маленька,
Сонечко пече,
Чому ж ти, рідненька,
В тінь не утечеш?
А вона іскриться,
Голосочок чуть:
- Як прийдуть напиться
Коні – не знайдуть…

ЛІНЬКИ НАПАЛИ

Чом це ти, котику,
Довго так спиш?
Чи ліньки на тебе напали?
Ми вже із лісу
З татком прийшли –
Грибів-маслюків назбирали.
Чом це ти звичку
Таку собі взяв:
Довго на ліжку валятись?
Хто ж бо захоче
З лінивцем таким
Невмиваним, заспаним,
Гратись?

ВУШКО ТА НІЖКИ

- Я посплю ще, - каже Вушко
І припало до подушки.
- Уставай, - сказали Ніжки, -
Та побігаємо трішки.

НА СВІТАНКУ – НА СМЕТАНКУ

- Ой, чому це ти, Киценько,
Вередуєш?
Дома повечеряєш –
Десь ночуєш?
Може тебе, Киценько,
Хтось образив?
- Не було такого ще
Ані разу!
- То чому ж тікаєш ти
Так частенько?
- На горищі дітоньки
Є маленькі.
- Принеси їх, Киценько,
Нам до хати,
Будем їх сметанкою
Годувати.
Киця каже: - Дякую!
На світанку
Всі ми завітаємо
На сметанку!